Шлях у мистецтво


Амур-Нижньодніпровський район – це промислове лівобережжя Дніпропетровська. Саме тут, в робітничому селищі Воронцовка я народився 1 вересня 1926 року. Батько – Губарєв Іван Іванович (1898–1958), все життя працював вальцювальником на металургійному заводі «Комінтерн». Мати – Губарєва Серафима Семенівна (1896–1978), (дівоче прізвище Портянко), походить з багатодітної селянської родини Добрянка, колишньої Полтавської губернії. Після народження третьої дитини, присвятила себе вихованню своїх дітей та домашньому господарству. Брати - Володимир (1922–1995) та Віктор (1924–1952).


Моє дитинство та юність пройшли поміж заводами та Дніпром. В душу свою я увібрав не тільки лагідність великої ріки, а й вогні доменних та мартенівських печей, гудки заводів, суворий ритм металевих конструкцій, надійну вдачу сильних і мужніх людей.


Малювати почав у ранньому дитинстві. Ніякої системи в цьому не було. Оточення, в якому я ріс ніякого відношення до мистецтва не мало. У восьмирічному віці від вибуху піроксилінової шашки я отримав велике поранення і мені ампутували кисть лівої руки. Більшість звичних професій стали для мене неприйнятними. В сім’ї було вирішено, що мій потяг до малювання потребує ґрунтовного навчання. Моїм першим учителем малювання став Іван Герасимович Горбоносов, колишній випускник Одеської малювальної школи. Два роки навчання у Івана Герасимовича, марно для мене не пройшли, вони стали початком засвоєння основ техніки образотворчого мистецтва. Потім були гуртки малювання в Дитячому позашкільному комбінаті та Дніпропетровському палаці піонерів і жовтенят. Так починалися мої перші свідомі кроки на шляху до Мистецтва, які розтяглися на довгі роки напруженої праці для здобуття поставленої мети.


У неділю 22 червня 1941 року під час уроку композиції в Палаці піонерів з радіорепродукторів пролунало повідомлення про те, що на Радянський Союз напала фашистська Німеччина. Почалася війна, а з нею прийшло і зовсім інше життя. Чотири роки війни, з них два роки окупаційного лихоліття в Дніпропетровську, а це голодне життя, злидні, стан, коли тебе на кожному кроці чекає смертельна небезпека. Через багато років окремі події воєнного часу я відтворив у серіях ліногравюр «Незабутнє» та «Знаки війни».


23 вересня 1943 року тисячі жителів Лівобережжя, під конвоєм озброєних німецьких солдатів, як скотину, погнали через Амурський міст, на правий берег Дніпра. Серед вигнанців була і моя мати зі мною. Відступаючи, німці все знищували та палили, залишаючи після себе пустелю. Тих, хто не підкорявся, розстрілювали. Був спалений і наш дім. Десь на півдорозі від Дніпропетровська до Кривого Рогу, нам вдалося відірватись від колони людей, яких гнали на залізничну станцію з метою вивезення до Німеччини. Потім були майже чотири місяці поневірянь в зоні бойових дій, контрольованої німцями. Кожної миті, можна було наразитися на фельджандармів і тоді тільки одне – розстріл.


В кінці січня 1944 року село Тернівка Софіївського району, де ми на той час ховалися, було звільнене від німців Червоною Армією. На початку лютого ми були вже дома. Наша Воронцовка була повністю спалена. В кінці подвір’я неушкодженим залишився невеликий сарай, який і став для нашої сім’ї на кілька років житлом. Треба було якось жити. Мати почала працювати санітаркою в поліклініці. Я влаштувався в художню майстерню при воєнторзі Харківського військового округу. Виконував різноманітну роботу: малював різні вивіски, плакати, оформлював палати у військовому лазареті, писав гасла на асфальті під час роботи комсомольських конференцій.


Війна в нашу сім’ю принесла немало горя. Сталося так, що батько і брати, за різних обставин, побували за роки війни і в німецьких трудових таборах, і в лавах діючої Червоної Армії. Батько повернувся з Дрездена в 1945 році, брат Володимир, війна для якого скінчилася 9 травня 1945 року в Празі, повернувся додому в 1946 році. Закінчивши Дніпропетровський будівельний технікум, до виходу на пенсію працював в тресті «Металургмонтаж №202». Трагічно склалася доля брата Віктора. Демобілізувавшись у 1947 році, він через два тижні був заарештований і засуджений по ст..54-104. ІІ ККУРСР до 8 років позбавлення волі у виправно-трудовому таборі. Трагічно загинув у 1952 році на Колимі.


В 1944 році знову відкривається Дніпропетровське художнє училище. Успішно склавши вступні іспити, я став студентом живописного факультету. Училище розміщувалося на першому поверсі Художнього музею. В роки війни він був частково зруйнований. Але ні холодні класи, ні життєві прикрощі та багато інших незручностей не заважали студентам наполегливо вчитися. Моїми вчителями з фаху були Микола Степанович Погребняк и Олександр Семенович Куко. Це були вчителі дивовижного педагогічного такту. Микола Степанович виховував у нас любов до прекрасного, естетичний смак, був збирачем і знавцем українського народного мистецтва. Закінчив училище я в 1949 році. За живописну роботу, присвячену Богданові Хмельницькому, отримав диплом з відзнакою.


В тому ж 1949 році я вступив в Київський державний художній інститут на графічний факультет. Навчався у В.І.Касіяна, О.С.Пащенка, І.М.Плешинського, І.М.Красного. У 1955 році закінчив інститут по майстерні станкової графіки (керівник – професор О.С.Пащенко). Дипломна робота - це серія автолітографій «Дніпро» - була удостоєна диплома з відзнакою, а мене було направлено на роботу в художній відділ редакції журналу «Україна».


Одночасно співробітничав, як ілюстратор, у журналах «Всесвіт», «Зміна», «Ранок», «Радянська жінка», «Барвінок», «Малятко». Мною було зроблено понад 500 журнальних малюнків. Працював над оформленням книжок у видавництвах «Дитвидов», «Молодь», «Веселка», «Музична Україна». Проілюстрував 32 книжки. Автор 90 екслібрисів та багатьох різноманітних святкових привітань, адрес, виконаних в техніці ліногравюри.


Ліногравюра, акварель, гуаш стали моїми основними техніками і в станкових творах. Менше виконано мною робіт в техніці олійного живопису. В пошуках нових вражень багато подорожував по Україні та на просторах колишнього Радянського Союзу. Результатом цих поїздок ставали різноманітні серії акварелей та ліногравюр. Як член Всесоюзної комісії з акварелі Спілки художників Радянського Союзу, часто очолював всесоюзні групи художників-акварелістів.


Люблю працювати безпосередньо на натурі. Це дає можливість через твори передавати неповторну мить зустрічі художника з природою і найкраще це мені вдається тоді, коли я працюю акварельними фарбами. А от ліногравюра – це кропітка й довготривала праця в майстерні, яка дає можливість вдало втілити задумане автором, технікою гравюри. Пройшло багато років, перш ніж творча робота, завдяки щоденній цілеспрямованій праці, стала для мене потребою життя та солодким трудом.


В 1960 році я був прийнятий до Спілки художників України.


З 1976 року – заслужений художник України.


З 1993 року – народний художник України.


Учасник виставок: республіканських – з 1954 року, всесоюзних – з 1955 року, зарубіжних – з 1964 року.


З 1968 року по 2018 рік відкрилося 15 персональних виставок.


Твори, які експонувались на численних виставках отримали 26 різних дипломів та грамот. Зберігаються в музеях, галереях та приватних збірках України і за її межами: Росія, Болгарія, Польща, Німеччина, Франція, Італія, США, Канада.


RU

EN